19 ТРАВНЯ УКРАЇНА ВІДЗНАЧАТИМЕ ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

                                                         Хто мені зуміє пам'ять вибілить?

                                                         Де мій батько, признавайся, птахо!

                                                       Жду я, чорний вороне, на відповідь.

                                                 Є ще право поклонитись праху.

Віталій Березінський

 

Реабілітовані історією

 

   Щороку у третю неділю травня Україна відзначає День пам'яті жертв політичних репресій.     День пам'яті жертв політичних репресій встановлено згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.

   Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства.    19 травня 1938 року була найкривавіша ніч у Києві – у в’язницях НКВД було розстріляно 563 людини. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВД або безпосередньо перед похованням.    Офіційно початком Великого терору став оперативний наказ НКВД СРСР      № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 р. Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували. За період Великого терору на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).    Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян.   Інші місця масових поховань жертв Великого терору політичних репресій 1937–1938 рр. – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 р. також з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів).

 

Подвір'я музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрьма на Лонцького».

  У 1950-1980-ті роки репресії перестали були масовими і набули цілеспрямованого характеру, їх жертвами ставали учасники опозиційних дисидентських організацій чи окремі "інакодумці".

    Показово, що навіть у часи "відлиги" був прийнятий Закон СРСР                    від 25 грудня 1958 р. "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", в Кримінальний кодекс УРСР введена ст. 62 ("антирадянська агітація та пропаганда"), яка слугувала "правовою" основою переслідування "ідеологічно шкідливих" поглядів на історію Дисидентський рух в Україні набув національно-демократичного відтінку. Для нього були характерні мирні форми боротьби, всеукраїнський характер, широкий соціальний склад, чіткі організаційні форми (гуртки, спілки, комітети, профспілкові об'єднання тощо).

     Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" – офіційно не визнаної або забороненої літератури, яка поширювалася від руки (або на друкарських машинках) переписаних копій. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність.

     До шістдесятників належали: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч,Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель, брати Горині та ін.     Широко починають застосовуватися методи по перевихованню вільнодумних: адміністративні утиски, позбавлення роботи, переслідування, моральний терор. Багато дисидентів, не витримавши, виступали з «покаяльними» заявами і відходили від опозиційного руху. В той же час КДБ постійно проводив арешти дисидентів. Особливо великого розмаху вони набули у 1965 і 1972 роках.  4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» в Києві під час перегляду кінофільму «Тіні забутих предків» група інтелігенції, зокрема І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші, провели акцію протесту проти арешту інакодумців.

     Арештована коляда 1972 року. Після проведених обшуків за гратами опинились лідери дисидентів – Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Селезненко, Леонід Плющ та ін. У Львові до слідчої в'язниці УКҐБ потрапили В'ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Ярослав Дашкевич. Організаторами коляди була дисидентська молодь зі Львова та Києва, яка чинила виклик політиці викорінення українських національних традицій, атеїстичною пропагандою, забороною відзначення релігійних свят, зокрема Різдва Христового. Головною метою січневих репресій 1972 року була нейтралізація інтелектуальної еліти дисиденства, брутальна розправа з найактивнішими лідерами й залякування решти.

   7 липня 1988 році у Львові біля пам'ятника Шевченку на 50-тисячному зібрані була створена «Українська Гельсінська спілка» — українська громадсько-політична і правозахисна організація. Головою Спілки було обрано Левка Лук'яненка Серед репресованих був і учасник Другої світової війни, один з засновників Української Гельсінської групи, – генерал-майор радянської армії Петро Григоренко. У відповідь на легальну правозахисну діяльність він двічі був поміщений в психіатричну лікарню, в 1964 році розжалуваний у солдати, позбавлений всіх державних нагород та пенсії. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. Перебував у радянських тюрмах, таборах і «психушках». Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер Петро Григорович 1987 році на вигнанні у США.

     «Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв'язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв'язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв'язнів?»

Із заяви Михайла Масютка, яку в 1976 р. цитувала Українська Гельсінкська Група у своєму «Меморандумі № 1»

   «1 березня 1980 року біля кучинського табору суворого режиму відкрилася «дільниця особливого режиму», куди були переведені 32 в’язні (один у дорозі помер) табору особливого режиму № 1 «Дубравлагу». Тут у найжорстокішій ізоляції й вкрай тяжких умовах утримувалися ув’язнені, визнані ОНР – «особливо небезпечними рецидивістами», тобто особи, повторно засуджені за «особливо небезпечні державні злочини». За даними пермського Меморіального центру вивчення політичних репресій, через дільницю особливого режиму пройшло 57 ув'язнених, семеро з них, у т. ч. Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус, – загинули. З лютого 1987 починається звільнення політв’язнів Мордовських і Пермських таборів через «помилування». Вимагали написати хоч якусь заяву. Ніхто з особливого режиму такої заяви не подав. Однак до осени 1988 цей процес в основному був закінчений. Останні в'язні, які мали крім антирадянської ще якусь статтю, вийшли на волю в 1991 році.»

     Нині в Україні створений Національний банк жертв політичних репресій. Його наповнення здійснюється на основі архівно-слідчих справ, які зберігаються у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, обласних державних архівах.

   Ми повинні не тільки пам’ятати про події минулого, але й не повторювати трагедії попередніх поколінь.

Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів

     Незабаром вся світова громадськість згадає події, які відбувалися в 1945 році і буде відзначати 11 квітня – Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів.   Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН з 1991 року 11 квітня у світі відзначається День визволення в’язнів фашистських концтаборів. Цю дату було встановлено в пам’ять про інтернаціональне повстання в’язнів найбільшого концентраційного табору – Бухенвальд. Саме 11 квітня 1945 року останній в’язень вийшов із його воріт із сумно відомим написом “Jedem das Seine” – “Кожному своє”. Після цього хвиля звільнень досягла інших концтаборів – Дахау, Освенціма, Майданека тощо. Метою Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів є збереження історичної пам'яті про трагічні події Другої світової війни, що забрала життя мільйонів людей, загиблих у нацистських концтаборах, гетто та місцях примусового утримування.

           Представлені світлини є свідченнями жахливого геноциду у концентраційних таборах на території України, Німеччини, Польщі, розповідають про страшні злочини нацистів проти людства. На них зафіксовано “табори смерті” та постаті в’язнів під час визволення і повернення додому.

     Широке поширення концентраційні табори отримали у фашистській Німеччині. У них містилися, як правило, антифашисти, передусім комуністи, соціал-демократи, профспілкові діячі, а також особи, які переслідувалися за расовими, релігійними, соціальними та іншими мотивами.

Перший концтабір у Німеччині був створений поблизу Дахау в березні 1933 року. До початку Другої світової війни в тюрмах і концтаборах Німеччини перебувало 300 тис. німецьких, австрійських і чеських антифашистів. У наступні роки гітлерівська Німеччина на території окупованих нею європейських країн створила гігантську мережу концентраційних таборів, перетворених на місця організованого систематичного вбивства мільйонів людей.

     Централізована система фашистських концтаборів призначалася для фізичного знищення цілих народів, в першу чергу слов’янських; тотального винищення євреїв, циган; нещадної експлуатації в’язнів в якості робочої сили. Концентраційні табори оснащувалися душогубками, газовими камерами та іншими засобами масового винищення людей, крематоріями. Були створені табори смерті, де ліквідація в’язнів йшла безперервним і прискореним темпом, де ув’язнені жили не більше трьох – шести місяців: там розповсюджувався наказ про «умертвіння роботою».

       Концтабір Бухенвальд був побудований поблизу міста Веймара і почав функціонувати 19 липня 1937 року. За 8 років близько 239 тис. осіб були в’язнями Бухенвальда. Спочатку це були німецькі політв’язні, пізніше, в роки Другої світової війни, представники багатьох інших національностей. Багато ув’язнених загинуло вже в період будівництва табору, яке велося без використання механізмів. Ув’язнених експлуатували також власники великих промислових фірм, чиї підприємства були розташовані в районі Бухенвальда (Сіменс, Юнкерс та ін.). Близько 10 тис. ув’язнених було страчено в Бухенвальді, в тому числі майже 8,5 тис. радянських військовополонених. Всього ж в Бухенвальді замучено 56 тис. ув’язнених 18 національностей. Особливо багато ув’язнених загинуло у філії Бухенвальда Дора, де в підземних приміщеннях виготовлялися ракетні установки «Фау». Табір був розташований поблизу міста Нордхаузен в Німеччині.

     11 квітня 1945 року в’язні Бухенвальда, дізнавшись про підхід союзних військ, успішно здійснили збройне повстання, обеззброїли і захопили в полон більше 800 есесівців і солдатів охорони, взяли в свої руки керівництво табором. Тільки через дві доби американські війська, які знаходилися поблизу, дісталися табору. Здійснивши повстання, в’язні Бухенвальда врятувалися від знищення, так як гітлерівська влада напередодні віддали наказ про фізичне винищення усіх ув’язнених.

       Крім Бухенвальда і Дора існували й інші концтабори: Освенцім, Майданек, Маутхаузен, Штутгоф, Заксенхаузен, Треблінка. З 18 млн громадян країн Європи, що пройшли через табори різного призначення, в тому числі і концентраційні табори, було знищено понад 11 млн чоловік. Система концтаборів у Німеччині була ліквідована разом з розгромом гітлеризму, засуджена вироком Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі.

     Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів у всьому світі відзначається пам’ятними заходами, зустрічами колишніх в’язнів фашизму, поминанням загиблих, поклонінням їх пам’яті, покладанням квітів до могил та місць поховання жертв фашизму

       Концтабори — це місця укладання великих мас людей, поміщених туди за політичними, соціальними, расовими, релігійними та іншими ознаками. Широке розповсюдження вони отримали в роки Другої світової війни і були розташовані, як у самій фашистській Німеччині, так і на окупованих нею територіях.

 

     22 березня 1933 року в Дахау почав діяти перший концентраційний табір у нацистській Німеччині, а в наступні роки фашисти створили величезну мережу цих таборів, перетворених у місця організованого систематичного вбивства мільйонів людей. Всього на території Німеччини та окупованих нею країн діяло більше 14 тисяч концтаборів, гетто та в'язниць. За визнанням самих есесівців, в'язень, тривалість життя якого в таборі складала менше року, приносив нацистам майже півтори тисячі рейхсмарок чистого прибутку. За роки Другої світової війни через табори смерті пройшли понад 20 мільйонів осіб з 30 країн світу, з них 5 мільйонів — громадяни Радянського Союзу. Приблизно 12 мільйонів чоловік так і не дожили до звільнення, серед них — близько 2 мільйонів дітей.

   11 квітня 1945 року в'язні Бухенвальда (Buchenwald) підняли інтернаціональне повстання проти гітлерівців і вийшли на свободу. Здається, так давно це було. Але тільки не для тих, хто пройшов крізь жахіття фашистських катівень. Біографії цих людей — це справжні уроки мужності для молодого покоління.

   На Нюрнберзькому процесі 1946 році міжнародний трибунал визнав, що ув'язнення в неволі мирних громадян іноземних держав, так само як і використання в примусовому порядку їх праці в інтересах Німеччини, є не тільки військовим злочином. Воно було кваліфіковано як злочин проти людства.

   І сьогодні, 11 квітня, у багатьох країнах проходять різноманітні пам'ятні заходи, зустрічі колишніх в'язнів, поминання загиблих, поклоніння їх пам'яті, покладання квітів до могил та місць поховання жертв фашизму. Адже тільки зберігаючи пам'ять про ті страшні події і віддаючи шану загиблим і тим, хто вижив у тому пеклі людям, можна сподіватися на те, що подібне більше ніколи не повториться в людській історії.

«Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»

Це потрібно не мертвим, це потрібно живим…

 

Гарною традицією стало щорічне проведення архівним відділом Волноваської райдержадміністрації виставки, присвяченої відзначенню Дня пам`яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. 7 травня 2019 року відкрито виставку «Ніхто не забутий, ніщо не забуто! ». Основними світлинами стали архівні документи, фотодокументи з особистого фонду Кукленка Григорія Йосиповича, нашого земляка, учасника Другої світової війни. Також бажаючі можуть оглянути статті районної газети «Наше слово», присвяченні знаменним подіям, приторкнутися до історичного героїчного минулого та ознайомитися з живими світками подій, нашими земляками та їх героїчним подвигом.

       Пам'ять… Це не просто частина історії. Пам'ять – це наша совість, біль, наша гордість. Пам'ять наших дідів, батьків і старших братів, пам'ять вічно молодих солдатів і офіцерів, що мужньо боролися з ворогом і перемогли, пам'ять тих, хто поліг смертю хоробрих, пам'ять всіх, чиї серця обпалила Друга світова війна ... Війна… Страшна війна минулого століття, пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині України. Минають роки, відлітають у вічність…      73 роки минуло з тієї тривожної ночі, коли замовкли останні постріли гармат, прийшов мир, настала тиша, за яку заплачено ціною життя мільйонів людей. В жахіття війни було втягнуто 67 держав, 80% населення земної кулі. Друга Світова тривала довгих 6 років. Вона пронеслася над величезними територіями Європи, Азії й Африки, охопила простори всіх океанів. У цій війні загинуло близько 60 млн осіб, не говорячи вже про поранених і тих, хто пропав безвісті. Лихо й страждання, які пережили люди, незмірні. Все далі відходять грізні роки Другої Світової війни. Але не згасає пам'ять про тих, хто приніс на вівтар перемоги своє життя, хто поліг у боях заради щастя інших.

     Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і навіть вбивати інших українців. Поруч із тим, слід наголосити на внеску саме українців у розгром нацизму і згадати як про солдат Радянської армії (понад 6 млн) та воїнів УПА (понад 100 тис.), так і про тих українців і вихідців з України, які перебували у військових з’єднаннях інших держав: Польщі, США, Канади, Франції. З різних причин українці воювали і по інший бік: у військах Німеччини, Румунії, Угорщини, Словаччини, Хорватії. Із Україною також пов’язане і завершення війни. 2 вересня 1945 р. генерал Кузьма Дерев’янко від імені СРСР приймав беззастережну капітуляцію Японії. Лише на території України в руїни і згарища перетворено 714 міст, 28 тисяч сіл. Скільки горя, мук, крові, життів людських за цими цифрами. Кожен день, як рік, кожен рік, як століття. Це все було… Були німі кургани, війна йшла не на життя, а на смерть. Як сиві Дніпрові води, збігають роки. Журавлиними ключами відлітають у далекий вирій дні. А навкруги вирує вічне життя…Мільйонам людей назавжди врізався в пам’ять біль Другої Світової війни. Червоним лиховісним полум'ям кривавого терору увірвався він до мирних осель Західної України того далекого 17 вересня 1939 року, розірвав небо хижою тінню фашистської навали, димом пожеж, смертю і руїнами Наддніпрянської України 22 червня 1941 року. Вікопомна неділя, мирний день відпочинку, обернувся довгими роками страждань. Війна нагадує про себе тисячами обелісків і братських могил. Вони – святиня нашої пам’яті. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово „війна”, вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти яких віддали найдорожче – життя у боротьбі з фашистськими загарбниками. Сьогодні ми віддаємо данину пам’яті тим, хто загинув на фронтах Другої Світової війни, хто віддав життя, щоб ми жили щасливо. Мільйони людей забрала війна. Це важко усвідомити. Смерть однієї людини – це трагедія. А коли мільйони. Загиблим не болить. У живих продовжують кровоточити рани: у ветеранів, які втратили своїх друзів однополчан, рідних і близьких, душі, які простріляні похоронками, у рано посивілих дітей війни, які не побачили своїх батьків і пережили пекло окупації. Крізь дощі і сніги, крізь роки і лихоліття говорять з нами ті, хто не посміхнеться сьогодні, не зустріне цю весну. Поклонімося ж тим, хто поліг у бою . . .

Українська революція 1917-1921 рр.

— це один із найважливіших і найскладніших періодів в історії українського народу. Саме під час революції український народ уперше в ХХ ст. створив незалежну державу, яка мала свою територію, кордони, символи, органи влади, гроші, військо.

   Розпочалася Українська революція в березні 1917 року. Поштовхом до її початку стали революційні потрясіння і повалення царської влади в Російській імперії. У цих умовах представники українських партій, громадських культурних та професійних організацій створили Українську Центральну Раду. Її головою було обрано відомого історика та громадського діяча Михайла Грушевського. За короткий час Українська Центральна Рада стала повноцінним парламентом Української Народної Республіки, проголошеної в листопаді 1917 року.

   У цей період відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель. Утім, у 1921 р., після кількох воєн із радянською Росією більша частина території України опинилася під контролем окупанта. До середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав — СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Пам'ятник Михайлові Грушевському в м. Києві з різних ракурсів

     У пам’ять про видатного історика та державного діяча Михайла Грушевського в Києві в 1998 р. було встановлено пам’ятник. Цей пам’ятник розташовано на спеціально облаштованому майданчику біля Будинку вчителя. Таке місце для нього обрано невипадково. Адже в будівлі нинішнього Будинку вчителя під час Української революції розташовувалася Українська Центральна Рада, яку й очолював Михайло Грушевський.

Монумент битви під Крутами. Зроблений у вигляді колони Червоного корпусу Київського університету, де навчалися більшість студентів, які брали участь у бою під Крутами

29 січня 1918 р. біля залізничної станції Крути (18 км на схід від Ніжина) відбувся бій, який тривав 5 годин. Близько 500 київських юнаків (курсантів, студентів, гімназистів), 20 старшин та 80 бійців Вільного козацтва із Ніжина стримували 4-тисячне російське військо під проводом Михайла Муравйова. Українські бійці призупинили наступ противника до темряви. Потім, під тиском ворога, вони здійснили організований відступ до ешелонів, руйнуючи за собою залізничні колії. Втім, 27 студентів та гімназистів під час відступу, заблукавши в темряві, потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі в Києві.

Завдяки героїзмові та самопожертві українських вояків російське військо втратило боєздатність на чотири дні. Задля збереження пам’яті про бій під Крутами та вшанування героїзму й самопожертви українських вояків було споруджено меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут». Він розташований біля села Пам’ятне Чернігівської області. До його складу входить монумент битви під Крутами, символічна могила-курган, каплиця, озеро у формі хреста, музейна експозиція, яка розміщена в залізничних вагонах (вони стилізовані зовні під вагони тих часів). Представлені експонати музейної експозиції висвітлюють ключові події Української революції 1917 р. та про сам бій біля станції Крути.

Місцями пам’яті Української революції є:

  • споруди, в яких розташовувалися органи влади українських держав, представництва українських революційних утворень, політичних і громадських об’єднань;
  • будинки, інші споруди пов’язані із подіями Української революції;
  • будинки, в яких народилися, проживали чи здійснювали діяльність діячі Української революції;
  • місця боїв, зборів, демонстрацій, інших важливих подій Української революції;
  • могили (місця поховань) учасників Української революції: державних діячів, політиків, вояків українських національних військових формувань;
  • пам’ятники, меморіали, пам’ятні дошки, встановлені на честь подій та учасників Революції, об'єкти топоніміки, у назвах яких вшановано події та діячів Української революції.

     Протягом реалізації проекту на карту будуть наноситися дані, отримані, перевірені та узагальнені Українським інститутом національної пам’яті. До збору інформації залучені науковці, краєзнавці, викладачі, співробітники архівних установ та бібліотек, об’єднані в регіональні робочі групи при обласних та Київській міській державних адміністраціях.

     Інтерактивна карта стане ґрунтовною базою створення різноманітних інформаційних продуктів, як то документальні чи художні фільми, альбоми, каталоги, путівники, енциклопедії, монографії. Вона ж може бути основою для розробки нових напрямів у науковому дослідженні Української революції.

   Наразі Вашій увазі представлена пілотна версія проекту, яка містить дані, що стосуються місць Української революції у столиці України ‒ Києві.

Новий погляд на Кобзаря

        9 березня 2019 року відзначається 205-й річниця від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Здавалось би, що нового можна сказати про Великого Тараса? Як по-новому поглянути на його особистість і творчість? Усе досліджено, описано, обговорено.

Виявляється, можна.

«Діоген» — одна з картин Кобзаря,

У кожного – свій Шевченко, і кожний іде до нього по-своєму, більшість – через творчість Тараса Григоровича. «Кобзар» Т.Г. Шевченка для мільйонів українців і сьогодні є настільною книгою. Шевченкове слово хвилює, навчає, допомагає шукати відповіді на болючі питання сучасності, додає сил і наснаги в боротьбі за вільну і незалежну Україну. 

Вище часу. Чому Шевченко - символ українців, пророк і геній, а водночас - людина серед людей

 

Борець за волю чи геніальний мислитель, поет чи прозаїк, живописець чи скульптор, актор чи режисер, філософ чи просвітитель? Ким був громадянин світу і пророк української нації Тарас Григорович Шевченко

 Він народився у рабській родині, ще маленьким став круглим сиротою і ріс у цілковитій бідності й тотальній безвиході. Та все ж знайшов шлях з тунелю кріпацтва, став відомим на весь світ, створював нев'янучі світові шедеври в різних жанрах, закохував у себе аристократок і навіть викликав на себе увагу самого російського царя.  

Із 47 років його земного буття  24 роки - рабство, 10 років - солдатська служба в Мангишлаку,  а лічені роки відносно спокійного життя -  це роки боротьби і просвіти, пошуку правди і творення вічного в мистецтві. 

Його називають нашим пророком і символом, Великим Кобзарем і українським генієм. Останнім часом усе більше уваги дослідники і просто цікаві шукають у його біографії "невідоме" і "пікантне", а саму біографію ще більше переплітають міфами, легендами і домислами. Його талант - безмежний і багатогранний, а шлях у безсмертя - це шлях, як тепер модно називати, - успіху. Хто він насправді - символ, пророк, геній чи людина серед нас і чим цікавий Шевченко для наших сучасників, особливо підростаючого покоління? Щоб бути символом, потрібно бути справжнім..

За кожним символом стоїть жива людина, Символ - це трактування постаті нащадками. У світі було багато геніальних поетів, мистців, політичних діячів. На жаль, не всі вони були настільки гарними людьми. Шевченко - геніальна людина, Людина, що залишалася собою завжди і за будь-яких обставин... "Караюсь, мучуся, але не каюсь..." - так написав він в одному з листів. І це - його життєва позиція.   Осягнути постать Тараса Григоровича непросто хоча б тому, що в його постаті поєднана величезна кількість іпостасей, його таланти - воістину незмірні, а короткий життєвий шлях - короткий лише за кількістю років, але дуже довгий, коли його міряти його діями і вчинками. Він не вписувався в рамки свого часу, тому що завше ішов попереду його. Не мав страху і не запобігав перед авторитетами, не плазував, не просив. Його сила волі, наполегливість, вміння бачити світ під власними кутами зору, помножені на талант і працелюбність, явили світові в його особі:

  • поета, прозаїка, перекладача, публіциста;
  • живописця, скульптора, художника, майстра офорту і  графіки, фотографа, маляра, ілюстратора;
  • актора, співака, режисера, драматурга, театрального критика;
  • мандрівника, винахідника, археолога;
  • філософа, просвітянина, історика.

Автопортрет.

Сила пророчого слова

Написати книжку, яку б українці клали на столах поряд з "Біблією" - це вже бути обраним на землі.  Його твори - це вся Україна на долоні, це правда і відвертість, це така сила, яка підіймала дух, загартовувала, відроджувала українців, причому у всі часи, у будь-які періоди життя його народу. Любов автора до народу, до рідної землі, а також мова - співоча, мелодійна, дзвінка -  викликали захоплення і широкий відгук у душах читачів.  

Його письменницький спадок  багатогранний і глибокий:  поезії, поеми, прозові твори і твори драматичні. А починав свою творчість із балад. В 1837 року Т. Шевченко написав першу баладу «Причинна». У перше видання «Кобзаря» (1840) увійшла одна з найкращих Шевченкових балад «Тополя». Пізніше були створені балади «Утоплена», «Лілея», «Русалка». Казковий світ, який малює у них автор, - насправді світ болючої реальності. 

У 1840 р. вийшла  тоненька книжечка під назвою «Кобзар», а з нею прийшло і визнання поетичного таланту Шевченка.  Вихід першого "Кобзаря" став епохальним явищем і таким буде у всі часи.   За життя поета, незважаючи на цензурні утиски, побачила світ майже третина його поезій. Так, "Кобзар" вийшов тричі (останній раз двома мовами). Крім того, видавалися "Катерина", "Гайдамаки", "Гамалія", "Наймичка", "Тополя", "Тарасова ніч", "Псалми Давидові", "Іван Підкова". 

 

Перший "Кобзар" Т.Г.Шевченка.

 Український Рембранд

Шевченко - наш український Рембрандт. Малюнки супроводжували його все життя, і становлення його як художника відбулося ще раніше, як поета.  "Наш Кобзар мав великі успіхи в графіці, за що отримав срібну медаль у Петербурзькій академії. Як живописець наслідував Карла Брюллова, був його точним  послідовником. Як графік  і рисувальник він - геніальний. Йому вдавалося 3-4 тонами передати життя в рисунку.  На той час офорт (азотна кислота українською мовою) - це було новаторство Шевченка для Східної Європи. Офортом травлять малюнки, продряпані  голкою на цинкових або мідних пластинах. Відбитки з пластин дешевші, ніж картини маслом, їх міг придбати пересічний мешканець тодішньої України-Русі. Отож Шевченко був новатором не лише на своїй землі, а й далеко за нашими межами.

 

Діти малюють за мотивами творів Шевченка. Фото Е. Межула.

Прославився він і як талановитий ілюстратор, а також портретист,  живописець і графік. Як відомо, саме талант до малювання відкрив йому дорогу на волю, впустив до мистецької еліти. 835 творів - саме таку кількість творів нараховує доробок Шевченка у образотворчому мистецтві. Загалом Кобзар створив більше 1000 живописних творів за 30 років, 278 картин вважаються втраченими.

 У 1842 році було створено найвідоміший твір українського живопису - портрет "Катерина", написаний за мотивом однойменної поеми. 

 

 Офорти "Живописна Україна

В одному з листів до свого друга Тарас Шевченко писав: "...хочу рисувать нашу Україну (...) Я нарисую її в трьох книгах, а в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, а в другій теперішній людський бит, а в третій історію". Не всі ці плани здійснилися, бо в 1847 році Тараса Шевченка, учасника таємного Кирило-Мефодіївського товариства, заарештували.

Крім цього, художник написав понад 150 портретів і більше півсотні автопортретів у самобутній манері.  

 

Палітра та халат Шевченка-художника.

Людина серед нас

Тому і люблять, і називають своїм батьком українці Шевченка, бо він був людиною, образ якої викристалізувався в нації за всі роки її існування і втілився в ньому. Талантом, безперечно, генієм, але людиною - щирою і доброю, відкритою і співчутливою, а водночас безмежно сильною.

 «Нас змусили бачити у Шевченкові похмурого страждальця, -  пише професор Леонід Ушкалов. - Але це не так: він був великим життєлюбом і жартівником. Сміх - важлива складова Шевченкового портрету. Є згадки, що він часто організовував такі собі замальовки-пародії на своїх друзів і виконував їх так мило, що найгучніше реготав той, кого пародіював Шевченко. Ця риса нікуди не поділася й після заслання. Як згадував Пантелеймон Куліш, до заслання у Шевченка була рука гладіатора, а повернувся такий змарнілий, що на руках світилася кожна жилка... Та почуття гумору не втратив».

У збірнику «Тарас Шевченко у приватному житті» можна прочитати багато цікавого про побут і уподобання Тараса Григоровича. Так, у  розділі про кулінарні смаки Юлія Єрмоленко, завідувач меморіального музею                  Т.Г. Шевченка "Хата на Пріорці", пише, що Шевченко  не був гурманом. Але любив смачно попоїсти, а серед улюблених страв Тараса Григоровича був борщ із сушеними карасями.

 

Борщ, який готують на день народження Шевченка у музеї "Хата на Пріорці". Фото Ю. Єрмоленко.

 9 березня - день народження людини, яку знає і любить світ і яка любила нас, свій народ, і зробила все можливе для того, щоб ми утвердилися як велика сильна нація. Людина - кріпак і академік, людина з надлюдськими обдаруваннями і надлюдською силою, яку він витратив винятково на свій народ, так і не створивши власної родини. Його родиною були ми всі, його діти, нащадки, спадкоємці.  Він - більше, ніж українець, а по-праву - пророк і геній. З днем народження нашого Тараса, Україно!

Величний день в історії України

22 січня – величний день в історії України. 1919 року на Софіївській площі у Києві був проголошений Акт воззєднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. 

         Так сталося, що протягом багатьох столiть iсторичного розвитку Україна не мала власної державностi та єдиної територiї. Українськi землi були під гнітом багатьох держав: Росiї, Литви, Угорщини, Речi Посполитої, згодом Румунiї, Чехословаччини.

Продовжити

День партизанської слави

День партизанської слави особливий, як для добровільних захисників Батьківщини, які внесли вагомий вклад в Перемогу у Другій Світовій війні, так і для всього українського народу. Масовість участі українського народу у війні з фашистськими загарбниками та сила опору в роки Другої Світової війни в Україні були одними з основних факторів безумовної і остаточної перемоги над окупантами.  Одним із потужних центрів всенародної боротьби в тилу ворога була окупована, але не скорена Україна. На захопленій українській землі ворог встановив жорсткий окупаційний режим, який супроводжувався масовим терором, насильством і пограбуванням мирного населення. За роки окупації майже 4,5 млн. населення України стали жертвами розбою, більше 2 млн. гітлерівці відправили на каторжні роботи до Німеччини.

Боротьба на тимчасово окупованих територіях України набрала форми партизанської війни, стала однією з активних форм участі найширших народних мас у розгромі ворога.

З перших днів окупації України ворог намагався придушити підпільно-партизанський рух. В умовах жорстокого окупаційного режиму на окупованій території України у 1941–1944 роках активно діяли 3992 підпільні партійні комітети, організації і групи, 558 підпільних комсомольських і молодіжних організацій і груп, в яких брало участь понад 103 тисяч підпільників. Від рук фашистських катів загинуло біля 80 тисяч підпільників. Не повернулись до своїх родин, до мирної праці більше 100 тисяч партизанів.

Збройну боротьбу з ворогом і його посібниками вели 46 партизанських з’єднань і 1993 партизанські загони, бригади і розвідувально-диверсійні групи чисельністю понад 518 тисяч партизанів. Крім цього, в інших формах боротьби з ворогом брало участь майже 1 мільйон 400 тисяч громадян України.

Волноваський район перебував під німецько-фашистською окупацією з 14 жовтня 1941 року по 13 вересня 1943 року. У цей період на території району діяли партизанський загін, розвідувальна група і підпільна патріотична група. Вони налічували загалом у своєму складі 35 чоловік, з них 25 чоловік загинуло.

Партизанський загін був сформований у жовтні 1941 року у складі 24 чоловік. Командиром загону був затверджений Поляцковий Йосип , комісаром – Михайленко Іван. Місцем дислокації загону був визначений Великоанадольський ліс.

У місті Волновасі з жовтня 1941 по вересень 1943 року діяла розвідувальна група під керівництвом лейтенанта Червоної Армії Василя Шапінського, залишеного командуванням радянських військ з радіостанцією для збору і передачі розвідувальних даних. Група складалась із шести чоловік. Вони збирали відомості про пересування, скупчення військ

противника, розташування складів, писали й розповсюджували листівки, проводили антифашистську пропаганду серед населення, а також серед словацьких і румунських солдат місцевих гарнізонів. В.І. Шапінський після визволення міста Волновахи радянськими військами у вересні 1943 року повернувся до своєї частини. Пізніше, навесні 1944 року він загинув при виконанні чергового бойового завдання.

Паралельно і спільно з цією розвідувальною групою у Волновасі діяла патріотична група під керівництвом Федора Стрижака. Вона складалася з п`яти чоловік. Підпільники збирали розвідувальні дані для групи В.І. Шапинського, корегували нальоти на станцію Волноваха радянських літаків. У списку цієї підпільної групи записані як загиблі:

Білецький Михайло Васильович,

Стрижак Федір Семенович,

Тесля Іван Герасимович.

Немеркнучою славою покрили себе видатні організатори і керівники підпільно-партизанського руху в Україні: Д Коротченко, начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, легендарні партизанські командири і комісари С. Ковпак, О. Федоров, О.Сабуров,        М. Наумов,        М. Попудренко, С. Руднєв, П. Вершигора, І. Бовкун, та багато інших партизанських вожаків.

Унаслідок виконання завдань, партизанами України було знищено 465 тисяч ворожих солдатів і офіцерів, пущено під укіс 5019 військових ешелонів, підірвано і знищено 1566 танків і бронемашин, 13535 автомобілів, 820 гармат і мінометів, збито і знищено на аеродромах 211 літаків, підірвано 607 залізничних та 1589 шосейних мостів, розгромлено 411 ворожих гарнізонів і поліцейських станів, 56 штабів військових частин, звільнено від фашистської окупації сотні міст і сіл України. Це була вагома допомога армії, яка вела запеклі бої на фронтах Другої Світової війни.

За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з ворогом, 200 тисяч партизанів і підпільників нагороджено орденами і медалями, 223 з них визнані звання Героя Радянського Союзу.

День партизанської слави відзначається як данина всенародної поваги до тих, хто в суворий воєнний час боровся з фашистами в глибокому тилу ворога, не шкодуючи крові і самого життя.

  • 1
  • 2

  • Ban Pr
  • Ban Urad
  • Ban Vr
  • Ban Don

© 2019  Волноваська районна державна адміністрація. Використання будь-яких матеріалів, що опубліковані на цьому сайті, дозволяється при умові посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на офіційний сайт.

logo
Донецька область,
   м. Волноваха, вул. Героїв 51 ОМБр, 1
(06244) 4-14-37
vrga@volnov.dc.ukrtel.net