УРОК ЗА МАТЕРІАЛАМИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ.

30 жовтня 2019 року в рамках Регіонального культурно-просвітницького заходу «Донбас – це Україна» працівниками архівного відділу райдержадміністрації було проведено перший урок «Культурні заклади, як джерело інформації про історію світу та України» за матеріалами Державного архіву Донецької області та архівного відділу Волноваської райдержадміністрації. Захід відбувся у загальноосвітній школі № 3 міста Волноваха за участю учнів 10 класу.

Продовжити

ХТО, КОЛИ І ЯК ЗАГИНУВ У БАБИНОМУ ЯРУ. ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

 

Братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. З вересня 1941 року до кінця вересня 1943-го він був місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айзантцгрупи СД разом із військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, українські націоналісти, радянські військовополонені, пацієнти київської психіатричної лікарні та інші національні чи соціальні групи, яких окупанти вважали ворогами або ж "просто зайвими". Бабин Яр – це некрополь для більше ніж 100 000 цивільних громадян та військовополонених.

19 вересня 1941-го війська Вермахту увійшли до Києва. За кілька днів вибухнули будівлі у Київській цитаделі та на Хрещатику. Вибухи стали зручним приводом для окупантів провести показову каральну акцію. У підривах звинуватили євреїв. Насправді ж організаторами цих вибухів були радянські диверсанти. Перші арешти і розстріли відбулися вже 27 вересня. 28-го в Києві з’явилися оголошення, в яких наказували всім євреям міста зібратися зранку наступного дня на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова.

Разом із Вермахтом у місто увійшли айнзатцгрупи СД. На них покладалося очищення армійських тилів від «небезпечних елементів» та придушення будь-якого опору. В Києві діяла айнзатцгрупа С, зокрема, зондеркоманда 4а. Разом із ними прибув штаб головнокомандувача СС і поліції «Росія-Південь», два батальйони зі складу поліцейську полку «Південь». Згодом у Києві з’явилася айнзатцкоманда 5. Саме ці підрозділи СС та поліції здійснювали масові розстріли євреїв у Бабиному Яру.

«Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч євреїв 29 вересня 1941 року, пролягала від Лук’янівської площі по вул. Мельникова до перших воріт Єврейського кладовища, далі – на вул. Кагатну (нині – сім’ї Хохлових), потім по вул. Табірній (нині – Дорогожицькій). Біля входу до Братського кладовища у євреїв відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг. У кінці Братського (Воїнського) кладовища (нині – територія телевежі) люди повертали у прохід між огорожею кладовища та краєм яру. Розстріл відбувався на майже півкілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника 1976 р., а закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». Людей змушували роздягатися догола та спускатися до яру, де клали долілиць, шар за шаром, а вздовж рядів ішли німецькі поліцейські й вбивали їх пострілами в потилицю.

Того дня, 29 вересня, німці встигли до 18.00 розстріляти близько 22 тисяч. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вул. Табірній (сучасна Дорогожицька) і вбили наступного дня. Потім німецькі сапери підірвали схили, щоб засипати тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.

Есесівці нишпорять у речах розстріляних в урочищі Бабин Яр. Київ. 1941 р.

За два дні (29-30 вересня) загинула 33 771 особа. У «Донесенні про події в СРСР» від 02.10.1941 сказано: «Зондеркоманда 4а в співпраці зі штабом групи і двома командами поліційного полку «Південь» 29 і 30.9.41 стратила в Києві 33 771 єврея». Про продовження розстрілів свідчать німецькі документи. Так, приміром, у «Донесенні про події в СРСР» № 111 від 12.10.1941 говориться наступне: «Загальне число страчених зондеркомандою 4а тепер перевищило 51 000». Згідно з німецькими документами розстріли в Києві безперервно продовжувалися до середини листопада 1941-го. Основну масу розстріляних у цей період становили євреї.

Втім, із середини жовтня цього ж року у Бабиному Яру та його околицях починаються спеціальні акції, під час яких були розстріляні комуністи-підпільники, роми, душевнохворі, заручники, моряки Дніпровської флотилії.

Взимку 1941-1942-го у Бабиному Яру загинули члени Організації українських націоналістів. «Донесення про події в СРСР» № 164 від 4 лютого 1942 р. свідчить: «У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань... Конфіскований письмовий матеріал, а також свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух».

Незабаром нацисти розгортають свої репресії не лише проти бандерівців, але й представників інших течій українського визвольного руху. Загалом у Бабиному Яру загинув 621 український патріот. Тут обірвалося життя української поетеси, члена ОУН (м) Олени Теліги.

 

Радянські військовополонені закопують розстріляних в урочищі Бабин Яр під наглядом есесівців. Київ. 1941 р.

Другий етап масових розстрілів припадає на кінець зими 1942 – середину серпня 1943. У цей час створюють Сирецький концтабір, який змінив табір на вулиці Керосинній (створений у квітні-травні 1942-го). Саме його в'язні заповнюють своїми тілами Бабин Яр, ями у самому таборі й довкола нього. Це здебільшого підпільники й партизани: комуністи й українські націоналісти.

Заключний етап регулярних розстрілів відбувався у серпні-вересні 1943-го на фоні знищення раніше захоронених у Бабиному Яру тіл розстріляних. Цю "роботу" виконували ті ж в'язні Сирецького концтабору. Спалювали тіла в яру навпроти.

Зрозумівши, що у Києві не втриматися, німці почали ховати сліди злочинів.

18 серпня 1943-го до Сирецького табору прибула група в’язнів із Полтави, яких розмістили в спеціальних землянках у самому яру. Наступного ранку до них приєднали 100 ув’язнених євреїв із табору. Загалом у команді смертників працювало 327 осіб. Чоловіків закували в ножні кайдани та змусили викопувати трупи на місці колишніх масових розстрілів, а також будувати печі із огорожі Лук’янівського і надгробків Єврейського кладовищ. Тіла та дрова складали в печі штабелями. Потім усе спалювали. В одній такій печі за раз знищували до 2000 тіл.

Двічі на тиждень нацисти привозили у Бабин Яр у машинах-«душогубках» в’язнів із тюрми СД. Цих людей після вбивства також спалювали у «печах». Всі ці "роботи" в Бабиному яру відбувалися таємно. Територія була оголошена забороненою зоною, обгороджена й засаджена деревами, але сморід і дим розносилися по Києву далеко за межами яру.

До кінця вересня майже всі тіла розстріляних були спалені, а в’язні заклали останню піч – для себе. У ніч на 29 вересня 1943-го мешканці однієї з землянок вирвалися на волю, але врятуватися вдалося лише двом десяткам. Згодом саме їхні свідчення дали можливість відтворити історію знищення тіл у Бабиному Яру.

Штандартненфюрер Пауль Блобель, який керував стратами у Києві в 1941-му, наглядав і за спаленням останків жертв у 1943-му. Про це він засвідчив на Нюрнберзькому процесі 1947 року: «Під час мого візиту в серпні я особисто спостерігав за спаленням тіл у загальній могилі під Києвом. Могила була близько 55 м довжиною, 3 м шириною і 2,5 м глибиною. Після того, як верхній шар був знятий, трупи облили горючим матеріалом і підпалили. Пройшло близько двох днів, поки могили згоріли до дна. Я особисто пересвідчився, що прогоріло все до самого дна. Після цього могила була засипана, і так майже всі сліди були заметені».

У жовтні 1943-го у Бабиному Яру німці ще розстріляли киян, які ухилилися від виконання наказу про повне виселення з міста.

Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, а 6-го до Києва увійшла Червона армія.

Окремою сторінкою в історії Бабиного Яру є порятунок приречених євреїв. Національний інститут пам’яті Катастрофи і Героїзму "Яд Вашем" у 1963 році затвердив критерії для отримання почесного звання «Праведник народів світу». У квітні 1989-го було встановлене почесне звання «Праведник Бабиного Яру». Першим його отримав православний священик Олексій Глаголєв (посмертно) та члени його сім’ї. Наразі 662 особи удостоєні звання «Праведник Бабиного Яру». Як правило, це цивільні беззбройні жителі окупованих територій: люди похилого віку, діти, жінки. Часто євреїв переховували великі сім’ї. Серед тих, хто отримав звання «Праведник Бабиного Яру», люди різних національностей: українці, росіяни, поляки, білоруси, татари, вірмени, греки й німці. Вшановуючи їх, мусимо пам’ятати, що, рятуючи інших, вони ризикували своїм життям. 

 

Робоча нарада за участю голови ЕПК.

Відповідно до плану організаційних заходів державного архіву Донецької області на 2019 рік 16 -17 липня 2019 року проведено комплексну перевірку в архівному відділі Волноваської райдержадміністрації. 
Під головуванням першого заступника голови райдержадміністрації Ольги Людвігівни Сидоренко 17 липня 2019 року о 10.00 год в малій залі засідань проведено робочу нараду за участю голови ЕПК (експертно - перевірної комісії) Державного архіву Донецької області Широбокової Людмили Іванівни та Василенко Інни Вікторівни - начальника відділу організації та координації архівної справи Державного архіву Донецької області, з метою отримання методичної допомоги з організації роботи експертної комісії архівного відділу Волноваської райдержадміністрації та експертних комісій організацій, установ в зоні комплектування архівного відділу з питань підготовки виїзного ЕПК Державного архіву Донецької області в жовтні 2019 року. В ході наради розглянуті актуальні питання ведення діловодства та архівної справи, надано роз’яснення з науково-технічного опрацювання документів, складання описів справ та актів про вилучення для знищення документів, не внесених до НАФ.

19 ТРАВНЯ УКРАЇНА ВІДЗНАЧАТИМЕ ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

                                                         Хто мені зуміє пам'ять вибілить?

                                                         Де мій батько, признавайся, птахо!

                                                       Жду я, чорний вороне, на відповідь.

                                                 Є ще право поклонитись праху.

Віталій Березінський

 

Реабілітовані історією

 

   Щороку у третю неділю травня Україна відзначає День пам'яті жертв політичних репресій.     День пам'яті жертв політичних репресій встановлено згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.

   Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства.    19 травня 1938 року була найкривавіша ніч у Києві – у в’язницях НКВД було розстріляно 563 людини. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВД або безпосередньо перед похованням.    Офіційно початком Великого терору став оперативний наказ НКВД СРСР      № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 р. Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували. За період Великого терору на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).    Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян.   Інші місця масових поховань жертв Великого терору політичних репресій 1937–1938 рр. – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 р. також з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів).

 

Подвір'я музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрьма на Лонцького».

  У 1950-1980-ті роки репресії перестали були масовими і набули цілеспрямованого характеру, їх жертвами ставали учасники опозиційних дисидентських організацій чи окремі "інакодумці".

    Показово, що навіть у часи "відлиги" був прийнятий Закон СРСР                    від 25 грудня 1958 р. "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", в Кримінальний кодекс УРСР введена ст. 62 ("антирадянська агітація та пропаганда"), яка слугувала "правовою" основою переслідування "ідеологічно шкідливих" поглядів на історію Дисидентський рух в Україні набув національно-демократичного відтінку. Для нього були характерні мирні форми боротьби, всеукраїнський характер, широкий соціальний склад, чіткі організаційні форми (гуртки, спілки, комітети, профспілкові об'єднання тощо).

     Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" – офіційно не визнаної або забороненої літератури, яка поширювалася від руки (або на друкарських машинках) переписаних копій. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність.

     До шістдесятників належали: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч,Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель, брати Горині та ін.     Широко починають застосовуватися методи по перевихованню вільнодумних: адміністративні утиски, позбавлення роботи, переслідування, моральний терор. Багато дисидентів, не витримавши, виступали з «покаяльними» заявами і відходили від опозиційного руху. В той же час КДБ постійно проводив арешти дисидентів. Особливо великого розмаху вони набули у 1965 і 1972 роках.  4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» в Києві під час перегляду кінофільму «Тіні забутих предків» група інтелігенції, зокрема І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші, провели акцію протесту проти арешту інакодумців.

     Арештована коляда 1972 року. Після проведених обшуків за гратами опинились лідери дисидентів – Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Селезненко, Леонід Плющ та ін. У Львові до слідчої в'язниці УКҐБ потрапили В'ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Ярослав Дашкевич. Організаторами коляди була дисидентська молодь зі Львова та Києва, яка чинила виклик політиці викорінення українських національних традицій, атеїстичною пропагандою, забороною відзначення релігійних свят, зокрема Різдва Христового. Головною метою січневих репресій 1972 року була нейтралізація інтелектуальної еліти дисиденства, брутальна розправа з найактивнішими лідерами й залякування решти.

   7 липня 1988 році у Львові біля пам'ятника Шевченку на 50-тисячному зібрані була створена «Українська Гельсінська спілка» — українська громадсько-політична і правозахисна організація. Головою Спілки було обрано Левка Лук'яненка Серед репресованих був і учасник Другої світової війни, один з засновників Української Гельсінської групи, – генерал-майор радянської армії Петро Григоренко. У відповідь на легальну правозахисну діяльність він двічі був поміщений в психіатричну лікарню, в 1964 році розжалуваний у солдати, позбавлений всіх державних нагород та пенсії. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. Перебував у радянських тюрмах, таборах і «психушках». Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер Петро Григорович 1987 році на вигнанні у США.

     «Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв'язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв'язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв'язнів?»

Із заяви Михайла Масютка, яку в 1976 р. цитувала Українська Гельсінкська Група у своєму «Меморандумі № 1»

   «1 березня 1980 року біля кучинського табору суворого режиму відкрилася «дільниця особливого режиму», куди були переведені 32 в’язні (один у дорозі помер) табору особливого режиму № 1 «Дубравлагу». Тут у найжорстокішій ізоляції й вкрай тяжких умовах утримувалися ув’язнені, визнані ОНР – «особливо небезпечними рецидивістами», тобто особи, повторно засуджені за «особливо небезпечні державні злочини». За даними пермського Меморіального центру вивчення політичних репресій, через дільницю особливого режиму пройшло 57 ув'язнених, семеро з них, у т. ч. Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус, – загинули. З лютого 1987 починається звільнення політв’язнів Мордовських і Пермських таборів через «помилування». Вимагали написати хоч якусь заяву. Ніхто з особливого режиму такої заяви не подав. Однак до осени 1988 цей процес в основному був закінчений. Останні в'язні, які мали крім антирадянської ще якусь статтю, вийшли на волю в 1991 році.»

     Нині в Україні створений Національний банк жертв політичних репресій. Його наповнення здійснюється на основі архівно-слідчих справ, які зберігаються у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, обласних державних архівах.

   Ми повинні не тільки пам’ятати про події минулого, але й не повторювати трагедії попередніх поколінь.

Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів

     Незабаром вся світова громадськість згадає події, які відбувалися в 1945 році і буде відзначати 11 квітня – Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів.   Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН з 1991 року 11 квітня у світі відзначається День визволення в’язнів фашистських концтаборів. Цю дату було встановлено в пам’ять про інтернаціональне повстання в’язнів найбільшого концентраційного табору – Бухенвальд. Саме 11 квітня 1945 року останній в’язень вийшов із його воріт із сумно відомим написом “Jedem das Seine” – “Кожному своє”. Після цього хвиля звільнень досягла інших концтаборів – Дахау, Освенціма, Майданека тощо. Метою Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів є збереження історичної пам'яті про трагічні події Другої світової війни, що забрала життя мільйонів людей, загиблих у нацистських концтаборах, гетто та місцях примусового утримування.

           Представлені світлини є свідченнями жахливого геноциду у концентраційних таборах на території України, Німеччини, Польщі, розповідають про страшні злочини нацистів проти людства. На них зафіксовано “табори смерті” та постаті в’язнів під час визволення і повернення додому.

     Широке поширення концентраційні табори отримали у фашистській Німеччині. У них містилися, як правило, антифашисти, передусім комуністи, соціал-демократи, профспілкові діячі, а також особи, які переслідувалися за расовими, релігійними, соціальними та іншими мотивами.

Перший концтабір у Німеччині був створений поблизу Дахау в березні 1933 року. До початку Другої світової війни в тюрмах і концтаборах Німеччини перебувало 300 тис. німецьких, австрійських і чеських антифашистів. У наступні роки гітлерівська Німеччина на території окупованих нею європейських країн створила гігантську мережу концентраційних таборів, перетворених на місця організованого систематичного вбивства мільйонів людей.

     Централізована система фашистських концтаборів призначалася для фізичного знищення цілих народів, в першу чергу слов’янських; тотального винищення євреїв, циган; нещадної експлуатації в’язнів в якості робочої сили. Концентраційні табори оснащувалися душогубками, газовими камерами та іншими засобами масового винищення людей, крематоріями. Були створені табори смерті, де ліквідація в’язнів йшла безперервним і прискореним темпом, де ув’язнені жили не більше трьох – шести місяців: там розповсюджувався наказ про «умертвіння роботою».

       Концтабір Бухенвальд був побудований поблизу міста Веймара і почав функціонувати 19 липня 1937 року. За 8 років близько 239 тис. осіб були в’язнями Бухенвальда. Спочатку це були німецькі політв’язні, пізніше, в роки Другої світової війни, представники багатьох інших національностей. Багато ув’язнених загинуло вже в період будівництва табору, яке велося без використання механізмів. Ув’язнених експлуатували також власники великих промислових фірм, чиї підприємства були розташовані в районі Бухенвальда (Сіменс, Юнкерс та ін.). Близько 10 тис. ув’язнених було страчено в Бухенвальді, в тому числі майже 8,5 тис. радянських військовополонених. Всього ж в Бухенвальді замучено 56 тис. ув’язнених 18 національностей. Особливо багато ув’язнених загинуло у філії Бухенвальда Дора, де в підземних приміщеннях виготовлялися ракетні установки «Фау». Табір був розташований поблизу міста Нордхаузен в Німеччині.

     11 квітня 1945 року в’язні Бухенвальда, дізнавшись про підхід союзних військ, успішно здійснили збройне повстання, обеззброїли і захопили в полон більше 800 есесівців і солдатів охорони, взяли в свої руки керівництво табором. Тільки через дві доби американські війська, які знаходилися поблизу, дісталися табору. Здійснивши повстання, в’язні Бухенвальда врятувалися від знищення, так як гітлерівська влада напередодні віддали наказ про фізичне винищення усіх ув’язнених.

       Крім Бухенвальда і Дора існували й інші концтабори: Освенцім, Майданек, Маутхаузен, Штутгоф, Заксенхаузен, Треблінка. З 18 млн громадян країн Європи, що пройшли через табори різного призначення, в тому числі і концентраційні табори, було знищено понад 11 млн чоловік. Система концтаборів у Німеччині була ліквідована разом з розгромом гітлеризму, засуджена вироком Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі.

     Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів у всьому світі відзначається пам’ятними заходами, зустрічами колишніх в’язнів фашизму, поминанням загиблих, поклонінням їх пам’яті, покладанням квітів до могил та місць поховання жертв фашизму

       Концтабори — це місця укладання великих мас людей, поміщених туди за політичними, соціальними, расовими, релігійними та іншими ознаками. Широке розповсюдження вони отримали в роки Другої світової війни і були розташовані, як у самій фашистській Німеччині, так і на окупованих нею територіях.

 

     22 березня 1933 року в Дахау почав діяти перший концентраційний табір у нацистській Німеччині, а в наступні роки фашисти створили величезну мережу цих таборів, перетворених у місця організованого систематичного вбивства мільйонів людей. Всього на території Німеччини та окупованих нею країн діяло більше 14 тисяч концтаборів, гетто та в'язниць. За визнанням самих есесівців, в'язень, тривалість життя якого в таборі складала менше року, приносив нацистам майже півтори тисячі рейхсмарок чистого прибутку. За роки Другої світової війни через табори смерті пройшли понад 20 мільйонів осіб з 30 країн світу, з них 5 мільйонів — громадяни Радянського Союзу. Приблизно 12 мільйонів чоловік так і не дожили до звільнення, серед них — близько 2 мільйонів дітей.

   11 квітня 1945 року в'язні Бухенвальда (Buchenwald) підняли інтернаціональне повстання проти гітлерівців і вийшли на свободу. Здається, так давно це було. Але тільки не для тих, хто пройшов крізь жахіття фашистських катівень. Біографії цих людей — це справжні уроки мужності для молодого покоління.

   На Нюрнберзькому процесі 1946 році міжнародний трибунал визнав, що ув'язнення в неволі мирних громадян іноземних держав, так само як і використання в примусовому порядку їх праці в інтересах Німеччини, є не тільки військовим злочином. Воно було кваліфіковано як злочин проти людства.

   І сьогодні, 11 квітня, у багатьох країнах проходять різноманітні пам'ятні заходи, зустрічі колишніх в'язнів, поминання загиблих, поклоніння їх пам'яті, покладання квітів до могил та місць поховання жертв фашизму. Адже тільки зберігаючи пам'ять про ті страшні події і віддаючи шану загиблим і тим, хто вижив у тому пеклі людям, можна сподіватися на те, що подібне більше ніколи не повториться в людській історії.

«Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»

Це потрібно не мертвим, це потрібно живим…

 

Гарною традицією стало щорічне проведення архівним відділом Волноваської райдержадміністрації виставки, присвяченої відзначенню Дня пам`яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. 7 травня 2019 року відкрито виставку «Ніхто не забутий, ніщо не забуто! ». Основними світлинами стали архівні документи, фотодокументи з особистого фонду Кукленка Григорія Йосиповича, нашого земляка, учасника Другої світової війни. Також бажаючі можуть оглянути статті районної газети «Наше слово», присвяченні знаменним подіям, приторкнутися до історичного героїчного минулого та ознайомитися з живими світками подій, нашими земляками та їх героїчним подвигом.

       Пам'ять… Це не просто частина історії. Пам'ять – це наша совість, біль, наша гордість. Пам'ять наших дідів, батьків і старших братів, пам'ять вічно молодих солдатів і офіцерів, що мужньо боролися з ворогом і перемогли, пам'ять тих, хто поліг смертю хоробрих, пам'ять всіх, чиї серця обпалила Друга світова війна ... Війна… Страшна війна минулого століття, пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині України. Минають роки, відлітають у вічність…      73 роки минуло з тієї тривожної ночі, коли замовкли останні постріли гармат, прийшов мир, настала тиша, за яку заплачено ціною життя мільйонів людей. В жахіття війни було втягнуто 67 держав, 80% населення земної кулі. Друга Світова тривала довгих 6 років. Вона пронеслася над величезними територіями Європи, Азії й Африки, охопила простори всіх океанів. У цій війні загинуло близько 60 млн осіб, не говорячи вже про поранених і тих, хто пропав безвісті. Лихо й страждання, які пережили люди, незмірні. Все далі відходять грізні роки Другої Світової війни. Але не згасає пам'ять про тих, хто приніс на вівтар перемоги своє життя, хто поліг у боях заради щастя інших.

     Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і навіть вбивати інших українців. Поруч із тим, слід наголосити на внеску саме українців у розгром нацизму і згадати як про солдат Радянської армії (понад 6 млн) та воїнів УПА (понад 100 тис.), так і про тих українців і вихідців з України, які перебували у військових з’єднаннях інших держав: Польщі, США, Канади, Франції. З різних причин українці воювали і по інший бік: у військах Німеччини, Румунії, Угорщини, Словаччини, Хорватії. Із Україною також пов’язане і завершення війни. 2 вересня 1945 р. генерал Кузьма Дерев’янко від імені СРСР приймав беззастережну капітуляцію Японії. Лише на території України в руїни і згарища перетворено 714 міст, 28 тисяч сіл. Скільки горя, мук, крові, життів людських за цими цифрами. Кожен день, як рік, кожен рік, як століття. Це все було… Були німі кургани, війна йшла не на життя, а на смерть. Як сиві Дніпрові води, збігають роки. Журавлиними ключами відлітають у далекий вирій дні. А навкруги вирує вічне життя…Мільйонам людей назавжди врізався в пам’ять біль Другої Світової війни. Червоним лиховісним полум'ям кривавого терору увірвався він до мирних осель Західної України того далекого 17 вересня 1939 року, розірвав небо хижою тінню фашистської навали, димом пожеж, смертю і руїнами Наддніпрянської України 22 червня 1941 року. Вікопомна неділя, мирний день відпочинку, обернувся довгими роками страждань. Війна нагадує про себе тисячами обелісків і братських могил. Вони – святиня нашої пам’яті. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово „війна”, вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти яких віддали найдорожче – життя у боротьбі з фашистськими загарбниками. Сьогодні ми віддаємо данину пам’яті тим, хто загинув на фронтах Другої Світової війни, хто віддав життя, щоб ми жили щасливо. Мільйони людей забрала війна. Це важко усвідомити. Смерть однієї людини – це трагедія. А коли мільйони. Загиблим не болить. У живих продовжують кровоточити рани: у ветеранів, які втратили своїх друзів однополчан, рідних і близьких, душі, які простріляні похоронками, у рано посивілих дітей війни, які не побачили своїх батьків і пережили пекло окупації. Крізь дощі і сніги, крізь роки і лихоліття говорять з нами ті, хто не посміхнеться сьогодні, не зустріне цю весну. Поклонімося ж тим, хто поліг у бою . . .

Українська революція 1917-1921 рр.

— це один із найважливіших і найскладніших періодів в історії українського народу. Саме під час революції український народ уперше в ХХ ст. створив незалежну державу, яка мала свою територію, кордони, символи, органи влади, гроші, військо.

   Розпочалася Українська революція в березні 1917 року. Поштовхом до її початку стали революційні потрясіння і повалення царської влади в Російській імперії. У цих умовах представники українських партій, громадських культурних та професійних організацій створили Українську Центральну Раду. Її головою було обрано відомого історика та громадського діяча Михайла Грушевського. За короткий час Українська Центральна Рада стала повноцінним парламентом Української Народної Республіки, проголошеної в листопаді 1917 року.

   У цей період відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель. Утім, у 1921 р., після кількох воєн із радянською Росією більша частина території України опинилася під контролем окупанта. До середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав — СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Пам'ятник Михайлові Грушевському в м. Києві з різних ракурсів

     У пам’ять про видатного історика та державного діяча Михайла Грушевського в Києві в 1998 р. було встановлено пам’ятник. Цей пам’ятник розташовано на спеціально облаштованому майданчику біля Будинку вчителя. Таке місце для нього обрано невипадково. Адже в будівлі нинішнього Будинку вчителя під час Української революції розташовувалася Українська Центральна Рада, яку й очолював Михайло Грушевський.

Монумент битви під Крутами. Зроблений у вигляді колони Червоного корпусу Київського університету, де навчалися більшість студентів, які брали участь у бою під Крутами

29 січня 1918 р. біля залізничної станції Крути (18 км на схід від Ніжина) відбувся бій, який тривав 5 годин. Близько 500 київських юнаків (курсантів, студентів, гімназистів), 20 старшин та 80 бійців Вільного козацтва із Ніжина стримували 4-тисячне російське військо під проводом Михайла Муравйова. Українські бійці призупинили наступ противника до темряви. Потім, під тиском ворога, вони здійснили організований відступ до ешелонів, руйнуючи за собою залізничні колії. Втім, 27 студентів та гімназистів під час відступу, заблукавши в темряві, потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі в Києві.

Завдяки героїзмові та самопожертві українських вояків російське військо втратило боєздатність на чотири дні. Задля збереження пам’яті про бій під Крутами та вшанування героїзму й самопожертви українських вояків було споруджено меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут». Він розташований біля села Пам’ятне Чернігівської області. До його складу входить монумент битви під Крутами, символічна могила-курган, каплиця, озеро у формі хреста, музейна експозиція, яка розміщена в залізничних вагонах (вони стилізовані зовні під вагони тих часів). Представлені експонати музейної експозиції висвітлюють ключові події Української революції 1917 р. та про сам бій біля станції Крути.

Місцями пам’яті Української революції є:

  • споруди, в яких розташовувалися органи влади українських держав, представництва українських революційних утворень, політичних і громадських об’єднань;
  • будинки, інші споруди пов’язані із подіями Української революції;
  • будинки, в яких народилися, проживали чи здійснювали діяльність діячі Української революції;
  • місця боїв, зборів, демонстрацій, інших важливих подій Української революції;
  • могили (місця поховань) учасників Української революції: державних діячів, політиків, вояків українських національних військових формувань;
  • пам’ятники, меморіали, пам’ятні дошки, встановлені на честь подій та учасників Революції, об'єкти топоніміки, у назвах яких вшановано події та діячів Української революції.

     Протягом реалізації проекту на карту будуть наноситися дані, отримані, перевірені та узагальнені Українським інститутом національної пам’яті. До збору інформації залучені науковці, краєзнавці, викладачі, співробітники архівних установ та бібліотек, об’єднані в регіональні робочі групи при обласних та Київській міській державних адміністраціях.

     Інтерактивна карта стане ґрунтовною базою створення різноманітних інформаційних продуктів, як то документальні чи художні фільми, альбоми, каталоги, путівники, енциклопедії, монографії. Вона ж може бути основою для розробки нових напрямів у науковому дослідженні Української революції.

   Наразі Вашій увазі представлена пілотна версія проекту, яка містить дані, що стосуються місць Української революції у столиці України ‒ Києві.

  • 1
  • 2

  • Ban Pr
  • Ban Urad
  • Ban Vr
  • Ban Don

© 2019  Волноваська районна державна адміністрація. Використання будь-яких матеріалів, що опубліковані на цьому сайті, дозволяється при умові посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на офіційний сайт.

logo
Донецька область,
   м. Волноваха, вул. Героїв 51 ОМБр, 1
(06244) 4-14-37
vrga@volnov.dc.ukrtel.net